Proect Contro
Ви тут:  / Аналітика / Привиди Антимайдану

Привиди Антимайдану

Які шанси контролювати вулицю має проросійський табір і звідки походить найбільша загроза

За час свого президентства Зеленський неодноразово ставав мішенню вуличних протестів, але жодного разу його команда не намагалася протиставити протестувальникам власних прихильників. Вочевидь, тут дається взнаки і віртуальність партії «Слуга народу», і глибоке нерозуміння того, яке значення має вулиця для української політики. Достеменно невідомо, у якому ідеологічному напрямі дрейфуватиме влада — як і те, чи зможе вона розбудувати хоча б реальні партійні осередки в регіонах. Тому основним суперником у боротьбі за вулицю може бути лише проросійський табір. І тут спостерігається певне пожвавлення. Червневий вуличний дебют партії Анатолія Шарія можна вважати спробою проросійських сил повернутися на вулицю, звідки їх витіснили ще у 2014 році. Поки що шанси на проросійську реконкісту видаються невисокими. Бо навіть у періоди своєї найбільшої могутності проросійський табір демонстрував нездатність (а іноді й відверту нехіть) розбудовувати громадські структури, без яких вулична політика приречена на провал. Питання в тому, за яких умов ця тенденція може змінитися і які саме загрози можуть стати реальними.

Значення вулиці проросійські сили сповна оцінили у 2003–2004 році, коли Помаранчева революція зірвала транзит влади від Леоніда Кучми до Віктора Януковича. Та попри максимальну мобілізацію своїх прихильників, Партія регіонів не змогла протиставити щось Майдану. Якщо за плечима в майданівців був, окрім іншого, досвід Революції на граніті й акції «Україна без Кучми», то прихильники Януковича таких навичок громадської самоорганізації не мали. Тому вони контролювали вулицю лише в тих регіонах, де в них була тотальна кількісна перевага, підкріплена адмінресурсом.

Наступні п’ять років після Помаранчевої революції стали для проросійського табору ідеальною нагодою попрацювати над помилками й використати своє опозиційне становище для створення громадських структур. Чи не найбільшим їхнім досягненням у 2006 році став частковий зрив україно-американських навчань Sea Breeze. Тоді проросійські сили розгорнули гучну протестну кампанію проти НАТО й силами ПСПУ, КПУ та ПР організували протести у Феодосії, Сімферополі, Старому Криму. Як наслідок, морський етап навчань довелося скасувати. До того ж у 2006–2012 роках проросійські сили (переважно КПУ та ПСПУ) перешкоджали проводити марш УПА на Хрещатику. Щороку на Покрову вони розпочинали «антифашистську» акцію, через яку націоналістам не давали дозволу пройти бажаним маршрутом. Була тенденція до ескалації насильства. Так, у 2009-му в Одесі в сутичці з «антифа» загинув активіст організації «СіЧ» Максим Чайка. Одеську «антифу» тоді пов’язували з проросійською партією «Родіна» Ігора Маркова.

Але події 2013–2014 року засвідчили, що цей час для проросійських сил був не надто успішним: ПСПУ остаточно маргіналізувалася, а КПУ стала придатком до Партії регіонів. Самі ж регіонали усіляко уникали вуличної політики, на що мали вагомі історичні причини. У націонал-демократичного табору була довга історія громадського спротиву, яка тягнулася ще від радянського дисидентства, а то й від боротьби ОУН та УПА. Натомість «донецькі» мали зовсім інше політичне походження. Це угруповання вело свій родовід від вугільно-промислового клану, створеного Олександром Засядьком у 1940–1950 роках. Своєю могутністю «донецькі» завдячували стратегічному значенню Донбасу в радянській економіці, а також умінню ефективно лобіювати власні корпоративно-регіональні інтереси у високих московських кабінетах (див. Тиждень, № 20/2018). У 1990-х політичні спадкоємці Засядька опанувати ще й бізнесові та кримінальні методи боротьби, але вулиця для них усе одно залишалася чужою й незрозумілою. Навіть шахтарський страйковий рух, яким «донецькі» свого часу скористалися, вони самі ж і придушили наприкінці 1990-х

«Зробимо їм такий Майдан, який вони надовго запам’ятають!» — погрожував Янукович наприкінці 2009‑го. Але після реваншу вулична політика взагалі втратила для регіоналів будь-яке значення. Із громадянським суспільством режим волів розбиратися звичними для себе способами: за допомогою адмінресурсу, силовиків і тітушок. Єдина роль, яку Партія регіонів відводила масовим акціям — це демонстрування народної підтримки власних рішень. Але й тут вони воліли обходитися без масової мобілізації. Такі резонансні рішення, як підписання Харківських угод або прийняття закону Ківалова — Колесніченка, спровокували набагато гучніші виступи опозиції, які повністю притлумили локальні й досить протокольні акції опонентів. Чи не єдиною гучною відповіддю влади на акцію опозиції «Вставай, Україно!», що тривала з серпня до березня 2013 року (!), був велелюдний «Антифашистський марш», організований на голому адмінресурсі. Єдиною віддушиною, де регіонали регулярно й охоче взаємодіяли з громадянами, були заходи, присвячені «Великій Вітчизняній війні», культ якої режим Януковича активно імпортував із Росії. Але формування громадського активу, здатного захищати інтереси Партії регіонів на вулиці, це стосувалося дуже опосередковано.


Тому з початком Євромайдану регіоналам знову довелося незграбно імпровізувати і сподіватись у протистоянні на силовиків і бойовиків. У своїх базових областях Партії регіонів вдалося втримати контроль над вулицею, але загалом вони знову програли. Щоправда, цього разу Антимайдан став ґрунтом, на якому виросли численні загони «самооборони», з яких на Донбасі й у Криму згодом постали незаконні збройні формування. Але навряд чи таке бурхливе зростання було можливим без російської закваски. Та й навіть захоплення адмінбудівель у Луганську, Донецьку чи Харкові навесні 2014-го відбувалося за силової підтримки «туристів» із Росії, а визначальна роль російських «добровольців» у поваленні української влади на Донбасі вже є загальновідомим фактом. Структури, які нібито стихійно виникали у проросійському середовищі взимку й навесні 2014 року, як правило, були заготовками російських спецслужб, створеними під сценарій гібридного вторгнення. Але опанувати вулицю без силової підтримки «братушек» вони не змогли, що наочно продемонстрували події весни 2014 року в Харкові та Одесі.

Теперішні політичні нащадки Партії регіонів спадкували, зокрема, і її нездатність до роботи на вулиці. Торік ОПЗЖ змогла здобути майже 1,9 млн голосів, але не організувала жодної по-справжньому масової акції своїх прихильників. Навіть під спроби розгойдати мовне питання партія на вулицю не виводить. Якщо цього року пасивність можна списати на карантин, то у 2019-му наймасовішою акцією, на якій засвітилися лідери ОПЗЖ, була хода «Безсмертного полку» в Києві. Схоже, партія сподівається досягати своїх політичних інтересів через суди, гречку й підконтрольні ЗМІ, але не через мобілізацію прихильників. Імовірно, що компенсувати свою відсутність на вулиці ОПЗЖ спробує за рахунок союзу з Шарієм і його партією. Принаймні про початок співпраці свідчить частота, з якою блогер-експат з’являється на телеканалах Віктора Медведчука. Але шанси на успіх цього проекту поки що видаються невеликими. Бо вулиця для генерала ютубних і телеграмних військ нині така само чужа й незрозуміла, як і для регіоналів часів Януковича.

Вочевидь, найбільша небезпека зараз полягає не в тому, що прихильники «русского мира» зберуться на власний (Анти)Майдан. До цього не готові ні їхні політичні лідери, ані вони самі: громадська самоорганізація такого рівня вимагає досвіду, якого ця частина суспільства не має. Масштабні проросійські виступи, що навесні 2014-го відбувалися на Південному Сході, сьогодні теж видаються якщо не неможливими, то принаймні малоймовірними. Але боротися за вулицю можна по-різному, зокрема й суто насильницьким шляхом. І такий досвід у проросійського табору є. Сумнозвісну громадську організацію «Оплот» було створено ще у 2010-му — нібито для підтримки родин міліціонерів і військових, які загинули на службі. Також вони займалися збереженням пам’яті про «Велику Вітчизняну війну». Але насправді під цією машкарою діяла організація бойовиків, котрих вербували з силових структур і спортивних клубів. На початку 2014 року, за словами покійного Євгена Жиліна, «Оплот» налічував близько 2000 «активістів». Так це чи ні, але «Оплот» брав активну участь у боротьбі проти Євромайдану й у сепаратистських заворушеннях, а влітку 2014‑го оплотівці влилися до незаконних збройних формувань «ДНР».

Сьогодні у проросійському таборі запит на таку організацію більш ніж відчутний. І саме в червні 2020-го депутат ОПЗЖ Ілля Ківа презентував у Києві громадський рух «Патріоти — За життя», метою якого заявлено «протистояння хаосу, аморальності та сваволі», а також (який дивний збіг!) «захист героїчного минулого», тобто «перемоги у Великій Вітчизняній війні». Нині Ківа презентує організацію в регіонах і наголошує, що «націоналісти сьогодні намагаються контролювати вулицю» і що його організація «повинна це припинити». Звичайно, рух «Патріоти — За життя» активно рекламують канали Медведчука. Утім, що з цього вийде, поки що прогнозувати важко. Але саме такий «оплотівський» формат проросійського руху є значно більшою загрозою для української вулиці, ніж маргінальні хлопчики з червоними кульками. Не слід також зводити очей зі структур, які постали на Південному Сході у 202014-му, а після провалу проекту «Новоросія» впали в анабіоз. Навіть якщо сьогодні ці люди припинили діяльність, це не означає, що за слушної нагоди вони не стануть обличчями нових «ополчень» і «народних республік». Сьогодні узагальнена вулиця ще залишається українською. Але її все одно треба патрулювати.

Максим Віхров

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов’язкові поля позначені ( * )