Proect Contro
Ви тут:  / Аналітика / “Віч-на-віч з Америкою”: Як Зеленський переконує США в нашій тупості і нездатності будувати власну країну

“Віч-на-віч з Америкою”: Як Зеленський переконує США в нашій тупості і нездатності будувати власну країну

“Віч-на-віч з Америкою” – звичайно ж, не мій власний заголовок цього тексту.

Це — заголовок-асоціація. Коли почався черговий скандал в американсько-українських відносинах, я відразу ж згадав про цю, прочитану ще в дитинстві книжку про перший в історії візит радянського лідера Микити Хрущова до Сполучених Штатів у вересні 1959 року. Вже коли я став журналістом, розмовляв про цю книгу з її головним автором, зятем Хрущова публіцистом Олексієм Аджубеєм. І запам’ятав той професійний захват, який і під час нашої розмови відчував Аджубей, захоплення майже дитяче — захват від відкриття політичної Америки.

Тому що насправді Америка, складена з ідеологічних догм і підігнаних під ці догми досліджень і записок резидентів спецслужб, була виключно в головах Хрущова і його супутників — залежно від інтелектуального рівня кожного і його інтересу до книг і документів. Справжньої Америки вони не знали, не розуміли й розуміти не могли, тому що в буквальному сенсі слова були людьми іншої цивілізації, з абсолютно іншими політичними законами й моральними пріоритетами. І зрозуміло, що за 13 днів того знаменитого візиту вони мало що могли зрозуміти по-справжньому — тому вже після поїздки Хрущова сталася карибська криза, одним з важливих учасників врегулювання якої, до речі, був той же Аджубей. Але те, що кризу все ж врегулювали, що Хрущов домовився з Кеннеді (а Джон Кеннеді, зважаючи на свою політичну недосвідченість, точно так само міг не розуміти, що таке Радянський Союз, як і Хрущов, зважаючи на свою ідеологічну зашореність — що таке Америка) – це теж результат того візиту. Результат того, що в СРСР почали ставитися до політичної Америки не як до абстракції, а як до організму. І змогли проявити розсудливість, коли опинилися  з нею віч-на-віч.

Ми сьогодні теж віч-на-віч з Америкою. На дуже близькій, небезпечно близькій відстані, некомфортній для міжнародних відносин. Ще з античних часів відомо, що людина, звичайно, може спілкуватися з богами й навіть заводити з ними близькі стосунки — але якщо бог, навіть дуже добрий, проявиться в цьому своєму вигляді на небезпечній відстані — все, пиши пропало, кісток не збереш.

Вісім місяців тому ми вперше в своїй історії наблизилися до політичної Америки на відстань витягнутої руки. Але ми зробили це не самі, це вона прийшла. Це Дональд Трамп вимагав від Володимира Зеленського проявити більшу старанність в пошуку компромату на сина його конкурента, а не Володимир Зеленський набивався в спільники Трампа і спокушав американського лідера нікчемною послугою. Саме тому нас сприймали – попри всю неоднозначність поведінки Зеленського і його оточення в цьому скандалі — як потерпілих. Саме тому Америка розбиралася сама з собою, а не з Україною, а підтримка України тільки зміцніла — тому що американському політичному істеблішменту необхідно було продемонструвати, що інтереси Сполучених Штатів не залежать від негайних інтересів того чи іншого політика або чиновника, навіть якщо цей політик — президент США.

Зараз же ситуація прямо протилежна — український президент із неймовірною завзятістю намагається розмістити свою невинну голову і національні інтереси країни прямо в пащі тигра, хоча величезна кількість людей і структур— перш за все американських — намагаються його утримати, пояснити, що це вкрай небезпечно. Але він не прислухається з однієї простої причини — причини щирого нерозуміння, що таке політика і що таке Америка. Зрозуміло, що в голові Зеленського і в головах представників його оточення є якась Америка, що з’явилася там завдяки перегляду голлівудських фільмів і прочитання випадкових книжок (в останньому дуже сумніваюся), може, вони навіть здолали який-небудь “Картковий будиночок”. Але ось тільки до реальної політичної Америки все це має дуже мало реального стосунку. І ця дитяча самовпевненість, знаменита самовпевненість дилетантів, може зіграти з Зеленським та його соратниками злий жарт. Ну і з Україною теж.

Потрібно розуміти, що за майже три десятиліття наших двосторонніх відносин нам ніколи й не потрібно було це розуміння Америки передусім тому, що самі ми були не надто цій Америці потрібні. Наші відносини починалися при президенті, який з трибуни Верховної Ради за 24 дні до проголошення незалежності України вимагав від наших парламентаріїв підтримати горбачовський оновлений Союз. І Джордж Буш-старший, і його наступники продовжували розглядати Україну швидше як частину якщо не цього Союзу, то великого “російського світу”.


Вважали, що якщо домовитися з Єльциним, а потім і з Путіним — то стабільні відносини будуть і з колишніми околицями імперії. Що завдання Вашингтона — допомогти російській демократії, а завдання Москви — транслювати свою демократію й економічні успіхи на решту території колишнього СРСР. Навіть коли американці почали переконуватися в тому, що Росія імітує демократію, а її економічні успіхи ґрунтуються виключно на нафтових і газових цінах, ми продовжували залишатися в російській тіні й Росія — на противагу американському задуму — транслювала своїм околицям зовсім не демократію, а олігархічну модель, незграбно скопійовану президентом Кучмою.

І так, американські президенти могли позначати свою присутність в українському політичному просторі, могли навіть прощатися з Європою, як Білл Клінтон з Михайлівської площі у 2000 році, але це були насамперед жести, а не вчинки.

Перший раз, коли Україна з’явилася на американських радарах як самостійний гравець — це під час Майдану 2004 року. І другий —  під час Майдану 2013-2014 року й російського нападу. Коли політична Америка — навіть швидше, ніж її президенти — стала розуміти, що Україна перестає бути російською тінню і стає самостійним політичним гравцем. Що Україна більшою мірою починає бути схожою на Польщу, ніж на Білорусь. А для політичної Америки це не лише  питання інтересів, це ще і питання цінностей.

І тут постає питання: а що ж робити Росії, щоб домогтися відновлення статус-кво, щоб переконати американців у їхній власній неправоті, в необхідності повернення до старої моделі — домовлятися потрібно з Росією, а вже вона подбає якщо не про демократію, то про стабільність на околицях?

Відповідь на це питання проста — потрібно продемонструвати американцям нездатність українців до державного будівництва. От не можуть — і все. Ніяка не держава, а територія, захоплена злочинними кланами, з байдужим населенням, яке просто шукає, хто б його нагодував. І з тупими політиками, які й не політики зовсім, а одна назва — клоуни, олігархічні маріонетки. І якщо ви, дорогі американські товариші, думаєте, що вони тільки стосовно нас поводяться так безвідповідально, то ви переконаєтеся, що вони й стосовно вас будуть так само поводитися. Так що перестаньмо конкурувати, а краще домовимося і допоможемо людям позбутися від олігархів і клоунів і хоча б побудувати державні інституції. А потім розберемося, куди їх визначити, до вас чи до нас.

Ось, власне, і вся російська концепція, досить нехитра, але заснована на розумінні американської політичної установки — нам нічого робити в Сомалі, нехай вони розберуться самі, подорослішають і вже потім. І якщо раніше можливість російсько-американської домовленості на пострадянському просторі виглядала теорією, то після Молдови, в якій російський чиновник Дмитро Козак (запам’ятайте це ім’я) забезпечував участь проросійських сил в коаліції з прозахідними, а американський посол Дерек Хоган забезпечував виїзд з країни її фактичного правителя Влада Плахотнюка — вітаю, деолігархізаціє! — це вже практика. Так, молдавська історія не виглядає ефективним прикладом американсько-російського співробітництва, але що завадить повторити цей досвід знову, вже в іншій країні? Ще й надто, якщо цього захоче президент Трамп, який вірить у свою здатність знайти спільну мову з російським колегою? Або — чим чорт не жартує — розлючений на українських олігархів і їхнього ставленика президент Байден?

Адже головне російське завдання — якщо вже по-простому говорити — щоб ми опинилися віч-на-віч з Америкою саме зараз. І щоб американці самі переконалися в нашій безнадійній тупості, нездатності будувати власну країну і самовпевненому нахабстві щодо самої Америки. Щоб американці просто остаточно махнули б на нас рукою і повернулися до куди більш зрозумілого для них варіанту пошуку домовленостей з Кремлем.

Саме тому якби Зеленського не було, Путіну треба було б його вигадати.

Віталій Портников

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов’язкові поля позначені ( * )