Скіфські особливості української мови
Часто від неспеціалістів доводиться чути: що нам та стародавня історія, ті скіфи, сармати – до сучасної України вони, мовляв, відношення не мають.
От гали Астерікс і Обелікс до історії Франції мають стосунок, а скіфи до України – ні :)
До сьогодні збереглися на письмі близько 400 достеменно скіфських слів, які дозволяють стверджувати: українська мова має свої виразні особливості насамперед завдяки скіфському спадку.
Приміром, однією з особливостей української є ікавізм, що ясно вирізняє її з решти слов’янських мов – перехід голосних звуків [o] і [е] у закритих складах в [i]: “столи – стіл” і т.д.
Ікавізм – це стародавня властивість скіфської мови, зафіксована ще Геродотом. Скіфи у нього “названі сколотами за іменем їхнього царя Скіла”.
З усіх слов’ян хіба в хорватів, та, кажуть, в деяких словацьких діалектах є ікавізм. Між тим, хорвати, так само як українці, мають велику частку скіфо-сарматського спадку (навіть сама назва цього народу перекладається з сарматської як “пастухи”).
Що цікаво, в північних і північно-західних українських діалектах (тобто на одвічних землях слов’янського етногенезу – на Волині, Північному Прикарпатті і Поліссі, де переважали слов’яни і скіфо-сарматський вплив був менший) ікавізм проявляється найслабше.
У скіфській мові не було звука „ф”, точніше, він читався як „хва”. Тобто “Хведір”, “хвіртка”, “Хвастів”.
У скіфській мові часто вживалися звуки „дж” і „дз”. Сьогодні цю особливість можна бачити в остетинській – єдиній мові північноіранської групи, що збереглася до цього дня.
У скіфській мові множина передавалася через “ата” – так, як в українській при зменшуванні: “лоша – лошата”, “цуценя – цуценята” тощо.
У скіфській мові існував характерний фрикативний звук „г”, що нині абсолютно чітко виокремлює українську серед більшості інших слов‘янських мов. Відомий скіфолог, осетин (!) В. Абаєв так і писав: “Шукайте Скіфію там, де говорять “г”. Це фрикативне “г” зафіксовано Геродотом та іншими греками на письмі в назвах багатьох рік Скіфії – Гіпаніс, Геррос, Гиргіс, Гіпполея. А в українській це “гарбуз”, “Гумань” (про місто) та чимало інших.
Вочевидь, ця ж мовна особливість була і в сарматській мові. Приміром досьогодні збереглося прізвище кримських греків – Халангот, тобто “алан-гот”, нащадок змішаного аланського (сарматського) і готського населення Криму, що становило етнічну основу князівства Феодоро в Криму.
В українській мові збереглися явні скіфські прізвища. Приміром – Саєнко, від скіфського “сай” – воєнний ватажок, цар. До речі, збереглися ще навіть древніші цілком українські прізвища ще навіть доскіфського індоіранського спадку – Рахманин (від рахманів, тобто волхвів чи брахманів), Шудря. Є прізвище Сакович – ймовірно, від назви сарматського племені “саки”. І місто з такою ж назвою в українському Криму.
Досьогодні збереглися кілька сучасних імен так званого індоіранського походження, тобто не обов’язково скіфського, а, можливо, сарматського: наприклад Оксана та Руслан. Оксана індоіранськими мовами значить “світла”. Відомо, що так звали дружину Олександра Македонського, з якою він узяв шлюб під час свого азійського походу. Раніше таких імен було більше. Відомі чимало імен антських князів із скіфською чи сарматською часточкою “гаст” – Ардагаст, Радагаст, Доброгаст тощо. Ще в 13 столітті ім’я Доброгаст фіксується літописом на Галичині.
Збереглося чимало цікавих скіфських слів. Наприклад “крк” – горло. Досі є українське слово “карк” – задня частина шиї з верхньою частиною хребта; зашийок. В Хорватії острів і протока звуться Крк – гирло. А в Україні є місто Керч.
Чем українська історія цікава – що коли придивится, виявляється, що ніщо нікуди не зникло.
На золотих пластинах – скіфи в шароварах, а також замальовок з античної геми із зображенням єдиного мудреця-негрека з числа Семи античних мудреців.
На фото: скіфський курган Солоха недалеко від Нікополя Запорізької області, поблизу села Велика Знам’янка
