Проблема трьох тіл України

Ті, хто дивився серіал, або читав книгу Лю Цисіня «Проблема трьох тіл», знають про негаразди цивілізації сан-ті.

Їхня планета оберталася в системі з трьох зірок, рух яких був настільки хаотичним, що передбачити майбутнє положення їхнього світу було неможливо. Спокійні періоди хаотично змінювалися спекою, холодом, катастрофами та руйнуванням усього досягнутого. Кожне покоління було змушене не стільки рухатися вперед, скільки заново відновлювати втрачене.

Українці в певному сенсі і є такими сан-ті.

Ми живемо на стику світів — у коридорі між Азією та Європою, який протягом тисячоліть залишався одним із головних маршрутів переселень, вторгнень і зіткнень племен та народів. Через наші землі проходили армії, торгові шляхи, релігії, ідеології та чужі державні проєкти. Кожен новий історичний цикл приносив не лише можливості, а й чергову спробу переписати нашу власну ідентичність.

Не дивно, що масова національна самосвідомість та власна національна держава закінчує формуваться з таким запізненням. Деяки з європейських народів розпочали цей процес ще тоді, коли на наші землі обрушилися монгольські навали з усіма їхніми довгостроковими наслідками. Втім, і до Батия про спокій тут не могло бути й мови. Змієві вали — свідки того, як давно наші предки були змушені жити в умовах постійної загрози зі степу.

Історія України дуже нагадує існування в нестабільній зоряній системі. Тільки-но суспільство починає накопичувати ресурси, зміцнювати інститути та формувати власні еліти, як чергова катастрофа знову збиває його з курсу. Війни, поділи, окупації, голод, репресії, світові конфлікти — надто часто нам доводилося не розвиватися, а виживати.

Але якщо сан-ті були заручниками законів астрофізики, то наша історія не зумовлена рухом зірок. Інші, навіть невеликі народи, що мешкали на «кривавих землях» Європи, зуміли зберегти себе й побудувати власні держави. Отже, зможемо й ми. Цього разу впораємося. І я, і більшість моїх друзів маємо в цьому абсолютну впевненість.

Сьогоднішня війна — це не лише боротьба за територію. Це боротьба за право остаточно вийти з багатовікового історичного хаосу й стати господарями власної долі.

Московити вже четвертий рік повторюють, що вони «по-справжньому ще не починали». Але, можливо, головне питання полягає зовсім не в тому, коли почнуть вони, а в тому, коли по-справжньому почнемо ми.

У системі трьох тіл долю світу іноді визначає не найбільша зірка. Іноді достатньо лише трохи зрушити один маленький об’єкт, щоб порушити розрахунки всіх інших і змінити траєкторію руху всієї системи. Велике коричневе тіло продовжує генерувати звичний хаос, як завжди, велике руде тіло зміщується взагалі непередбачувано, маленьке зелене тіло не відстає й вносить у систему не менше невизначеності, ніж великі.

Питання в тому, чи зуміємо ми нарешті добре натиснути на маленьке доступне нам тіло в цій системі. Адже щоб його зрушити, потрібні зовсім невеликі зусилля. І такі прецеденти вже ж були в нас. Але, на відміну від торішньої акції, на нинішню накинулися й багато патріотично налаштованих аналітиків, журналістів та блогерів — із засудженням і звинуваченнями у всіх смертних гріхах. Це нагадало мені, як засуджували невеликий мітинг на підтримку Залужного на Майдані.

Хочеться повторити те, що я писав ще минулого року: щось змінити зараз може лише нове покоління. Старі активісти, на жаль, у своїй більшості вже не можуть грати запальний рок-н-рол.

Кілька слів для тих патріотів України, які бояться повторення отаманщини та нового видання подій столітньої давності.

На мій погляд, період сучасної отаманщини ми вже пройшли у 2014–2019 роках. Українська політика була переповнена тоді людьми та рухами, які вважали себе вправі діяти самостійно, вступаючи в конфлікт не тільки з ворогами країни, а й з офіційною державною лінією.

У ті роки українське суспільство буквально кипіло. Семен Семенченко організовував блокаду непідконтрольних територій, вступаючи в конфлікт із позицією тодішньої влади. Різні політичні та громадські сили регулярно влаштовували акції проти Порошенка, закидивали його рожевіми свинками, лунали заклики до повалення влади, йому ставили підніжки, усіляко розхитували, звинувачували у зраді та висловливали недовіру. Сьогодні, мабуть, уже забули, якою бурхливою та конфліктною була тоді внутрішня українська політика.

Паралельно ще жорсткіші процеси відбувалися в ОРДЛО. Там отаманщина набула набагато похмуріших форм. Багато колабораціоністів, які стали на бік Росії, при цьому не втратили звички до отаманщини. У результаті ця територія швидко перетворилася на арену боротьби збройних угруповань і польових командирів. Мозговий, Дрьомів, «Бетмен» та низка інших помітних постатей того періоду або конфліктували з сусідніми угрупованнями, або ставали жертвами внутрішніх розборок і зачисток. Москва будувала вертикаль управління, а місцеві «отамани» часто жили за власними правилами. Поєднання цих двох факторів рідко закінчується мирно.

У певному сенсі кульмінацією цього процесу можна вважати історію Пригожина, який примудрився заразитися отаманщиною у наших степах. Звісно, його феномен мав зовсім інші масштаби й походження, проте сама ідея військового лідера, який починає вважати власну силу вищою за державну, добре знайома всім, хто вивчав історію громадянських конфліктів. Фінал подібних історій зазвичай виявляється передбачуваним.

Тому страх перед отаманщиною зрозумілий, але мені здається, що багато хто помилково сприймає за неї будь-який тиск суспільства на владу. Справжня отаманщина починається там, де руйнуються інститути і кожен війсковий або політичний лідер починає жити за власними правилами. Громадянська активність — це зовсім інше. Вона починається там, де суспільство змушує інститути працювати так, як вони повинні працювати.

Тому питання сьогодні не в тому, чи потрібні вимоги до влади. Питання в тому, чи здатні ми домагатися їх виконання, не руйнуючи при цьому власну державу. Якщо суспільство повністю відмовляється від тиску на владу через страх перед хаосом, воно отримує не порядок, а застій. Якщо ж суспільство руйнує інститути заради боротьби з владою, воно отримує хаос.

Уміння утриматися між крайнощами відрізняє сформовану націю від суспільства, яке все ще живе всередині своєї власної «проблеми трьох тіл».

Повернення Федорова до Міністерства оборони може бути не найкращою й не найсвоєчасною на даний момент вимогою, але раз вона вже якимось чином захопила народ, то й треба домагатися її виконання, хто б не сприяв її поширенню. Вона нейтралізує хоча б одне безглузде рішення Зеленського,  привчаючи до нової політичної реальності, коли вуличний натовп виявляється здатним швидше побачити проблему, ніж глава держави. І таким чином буде, можна сказати, легалізован й стане звичним такий собі «стоп-кран», який народ періодично зриватиме, якщо президент і надалі прийматиме руйнівні для країни неадекватні рішення.

Нинішні протести варто оцінювати не за тим, подобаються нам їхні учасники, організатори, вимоги чи ні, а за набагато простішим критерієм: чи допомагають вони суспільству впливати на доступне нам «маленьке зелене тіло» у цій системі. Бо саме його рух ми ще здатні змінити власними руками. Бо народ, який втрачає здатність впливати на власну державу, поступово втрачає й саму політичну суб’єктність. Бо повернемося до поширеного у ворожій країні переконання, що «від нас нічого не залежить», а відтак — і до статусу Малоросії без жодної окупації ворогом.

Сергій Шатілін