Proect Contro
Ви тут:  / Історія / Правда Ярослава. Історія кримінального права України

Правда Ярослава. Історія кримінального права України

Правда Ярослава

“Правда Ярослава”, або “Найдавніша Правда”

Судячи з літописів, перші правотворчі спроби здійснювала княгиня Ольга у низці уставів та уроків, тобто фінансових та адміністративних розпоряджень, спрямованих проти повсталих древлян, на створення системи погостїв, нормування повинностей, збирання данини, централізацію держави, низведения місцевих князів до рівня бояр або посадників великого князя, на охорону життя князівських дружинників тощо. Справу зміцнення юридичної бази князівства продовжив Володимир Великий з його Уставом про десятини, суди і людей церковних та Уставом земляним, де визначались основи державного устрою та правове становище дружинників. Володимир спочатку ввів смертну кару за вбивство і розбій, а потім, з метою поповнення княжої казни, знов повернувся до грошових штрафів за ці злочини. Однак, з одного боку, достеменні тексти таких правотворчих актів київських князів нам невідомі, а з іншого, вони, імовірно, стосувалися лише окремих казусів і тільки доповнювали звичаєве право.

Після смерті Володимира Великого спалахнула боротьба за київський стіл між його синами. Переможцем виявився Ярослав, який уклав юридичний збірник, що увійшов в історію під назвою “Правда Ярослава”, або “Найдавніша Правда”. В основі цієї кодифікації також лежить давньоруське звичаєве право. Умовно її можна поділити на чотири частини: 1) правові норми про вбивство (ст. 1); 2) правові норми про тілесні ушкодження (ст. 2—7); 3) правові норми про образу (ст, 8—10); 4) правові норми про порушення права власності (ст. 11—18). Однаково каралось і навмисне, і необережне вбивства. Звичай кривавої помсти залишився і при побитті людини, та, якщо постраждалий не мав такої змоги, винуватець повинен був сплатити йому як за образу, так і за лікування. Штраф у 3 гривні встановлювався за втрату пальця, 12 гривень — за удар батогом, жердиною, рогом, неоголеним мечем, 40 гривень — за відтинання руки або ноги.

Звернемо увагу, що образа гідності людини каралася досить жорстоко: скажімо, за висмикування частини вусів або бороди треба було сплачувати штраф учетверо більший, ніж за відсічення пальця. Інші статті “Правди Ярослава” регулювали порядок відшкодування постраждалим порушеного права власності на челядь, коней, зброю, одяг та інше майно, його повернення господарю. Про високий рівень правової думки в Київській державі свідчить відмежування права власності від права володіння (ст. 13 і 14). Вільний громадянин міг отримати винагороду від хазяїна холопа, який його вдарив, або просто вбити цього холопа.

Як бачимо, “Найдавніша Правда” не розглядала питання щодо правового становища челяді і холопів, про спадкоємство, про земельну власність тощо. До нормотворчої діяльності Ярослава Мудрого належать не лише 18 проаналізованих статей, а й “Покон вірний” або “Урок про віри”, укладений за доби княжіння Ярослава, але включений літописцями до “Короткої Правди” після тексту “Правди Ярослава”. “Покон вірний” ставить у законодавчі межі діяльність особливих посадових осіб — вірників, які призначалися князем для збирання на місцях податей у княжу скарбницю і виконання окремих судових функцій. Вірник повинен був перебувати у тій чи іншій місцевості не більше тижня, але утримуватись за рахунок її мешканців. Покон встановлював межі грошових відрахувань і харчового задоволення чиновників та їхніх помічників (отроків), тобто обмежував їхнє свавілля.

З іменем Ярослава більшість дослідників пов’язує і Урок мостникам, тобто установлення про побори на користь княжих службовців, які здійснювали будівництво і ремонт річкових мостів та міських мостових.

Прагнення Ярослава Мудрого до створення юридичного підґрунтя Київської держави продовжили після 1054 р. його три сини, які періодично збиралися на княжі з’їзди, де розглядали найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики та приймали нові законодавчі акти. Нормотсорча діяльність Ізяслава, Всеволода і Святослава відбивається в першому Великому доповненні “Руської Правди”, яке отримало назву “Правда Ярославичів”, або “Устав Ярославичів”. Значну роль у розробці цих правничих документів відіграли київський воєвода Коснячко Перенег (Печеніг), вишгородський посадник Микула Чудин та княжий радник Никифор (Микифор) Киянин.

“Правда Ярославичів” спрямована насамперед на охорону життя княжих чиновників, княжої власності і власності найвпливовіших посадових осіб Давньоруської держави. Найвищі штрафи (80 гривень) встановлювалися за вбивство дворецького, під’їзного, тіуна і старшого конюха, значно менші (12 гривень) — за вбивство старости, найменші (5 гривень) — за вбивство княжого рядовича. До юрисдикції князя поступово втягувалась і верв: якщо вбивцю не знаходили, то віру сплачувала саме верв, у якій було знайдено тіло загиблого. У разі, коли постраждалий скоював злочин, то його могли “вбити як собаку” без сплати віри. ЦІ норми зафіксовано у ст. 19—25 “Правди Ярославичів”, тобто перші її сім статей запобігали посяганням на життя служилих людей.

Значним кроком у розвитку правової культури Київського князівства стали дві наступні статті, де встановлювалося покарання за вбивство смерда або холопа у 5 гривень та за вбивство раби-кормилиці або дядька-вихователя — 12 гривень.

“Правда Ярославичів” визначала відповідальність за крадіжку чи загибель княжого коня, корови, теляти, вівці залежно від якості і віку худоби (ст. 28, 31), підпалення княжої борті (ст. 32), нищення межових знаків (ст. 34), крадіжку княжого човна (ст. 35), сіна (ст. 39), собаки, яструба, сокола (ст. 37), голуба, лебедя (ст. 36) тощо. Досить високий рівень правової культури укладачів віддзеркалюється у ст. 31 і 40, де спостерігається їхнє розуміння співучасті у скоєнні злочину, прагнення до встановлення персональної відповідальності кожного з його учасників, винагороди викривачам злочину. У ст. 33 законодавець забороняв без княжого дозволу мордувати не лише огнищанина, тіуна або мечника, а й смерда, а у ст. 38 — вбивства злодія вдень або тоді, коли його було зв’язано.

Однак найголовнішими досягненнями “Правди Ярославичів”, з одного боку, було скасування кровної помсти і її заміна на грошові стягнення, а з іншого — спрямування віри або штрафу не до постраждалих, а до державної скарбниці.

Разом взяті “Правда Ярослава” (“Найдавніша Правда”), “Правда Ярославичів”, “Покон вірний” і “Урок мостникам” складають “Коротку Правду”, що втілює перший досвід уніфікації і систематизації правових норм давньоруської держави. Ця редакція збереглася всього у двох списках Новгородського літопису й літопису Молодшого ізводу — Академічному і Археографічному, складених приблизно в середині XV ст. Перший з них зберігається нині у Москві у бібліотеці РАН, а другий — у Санкт-Петербурзькому відділенні Інституту історії РАН. Ще 11 списків “Короткої Правди” підготовлялися вже у XVIII—XIX ст. У їх основу покладено названі вище Академічний та Археографічний тексти.

Однак існує ще й “Розширена редакція Руської Правди”, яка дійшла до нас у 100 списках як у літописах, так і в “Мірилах Праведних”, “Кормчих” та інших юридичних збірниках. Найдавніший з цих списків вміщений у “Синодальній Кормчій” 1282 р. (Державний Історичний музей у Москві), а найповніший — Троїцький список другої половини XIV ст. (Державна бібліотека Росії у Москві).

“Розширена Правда” — це видатна пам’ятка правової культури, дія якої поширювалась на всю територію давньоруських земель. Вона об’єднала вже систематизовані правові норми, що набули чинності за доби Ярослава і Ярославичів, і “Устава Володимира Мономаха”, тобто складається з двох частин. Перша має назву “Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська”, і вміщує 52 статті — більшість норм “Короткої Правди”, доповнений у період з 1072 по 1113 р. Святославом, Ізяславом, Всеволодом та їхніми наступниками новими юридичними нормами зі сфер цивільного, кримінального і процесуального права. Друга частина називається “Устав Володимира Мономаха” і вміщує статті з 53 до 121.

Поява Уставу пов’язана з повстанням у 1113 р. міських низів Києва проти князівської адміністрації і лихварства, Це змусило боярство запросити князювати сина Всеволода Ярославовича — Володимира, який до цього вже княжив у Смоленську, Чернігові, у Переяславі, був відомий як організатор спільних походів князів проти половців, прагненням до “розумного правління”, єдності і захисту інтересів руських земель, ліквідації князівських міжусобиць. Невдовзі всі ці погляди він виклав у посланні своїм дітям, яке увійшло в історію під назвою “Повчання Володимира Мономаха”.

Перш ніж сісти на Київський стіл, Володимир як тонкий і досвідчений політик зібрав у приміській княжій садибі Берестові нараду, в якій взяли участь київський тисяцький Ратибор, білогородський тисяцький Прокопій, переяславський тисяцький Станіслав та бояри Нажир, Мирослав та Іванко Чудинович. Саме вони ухвалили низку компромісних рішень, вміщених у кількох перших статтях Уставу Володимира Мономаха. Зокрема, це стосується обмеження відсотків за борговими зобов’язаннями, поліпшення становища купців, ремісників та деяких інших положень, для яких притаманні значні поступки міським низам, закупам і смердам. Невипадково на нараду були запрошені три тисяцьких, які керували міськими ополченнями, торговцями і ремісниками. Цілком можливо, що у наступний період Устав доповнювався і переглядався не лише Володимиром Мономахом, а й чернігівським князем Всеволодом Ольговичем, володимирським князем Всеволодом Юрійовичем та деякими іншими державними і політичними діячами.


Умовно Устав Володимира Мономаха можна поділити на кілька частин: 1) норми, що регулюють питання боргових зобов’язань і кабальних відносин (ст. 53—66); 2) норми, що регулюють соціальні стосунки у вотчинах (ст. 67—73, 75—85); 3) норми, що регулюють питання спадкоємства (ст. 90—95, 98—106); 4) норми, що регулюють діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство (ст. 74, 86—89, 96—97, 107—109); 5) норми, що регулюють правове становище холопства (ст. 110—121). Кожній статті розглянутої вище “Найдавнішої Правди” відповідає одна або кілька статей “Розширеної Правди”: скажімо, ст. 1 — ст. 1, ст. 2. — ст. 29, ст. З — ст. 25, ст. 4 — ст. 23, ст. 5, 6 — ст. 27, ст. 7 — ст. 28, ст. 19 — ст. 1, 3, 12 тощо. Однак чимало статей “Розширеної Правди”, навіть у першій її частині (ст. 1—52) у “Короткій Правді” не відображені, що свідчить про те, що вони, мабуть, є результатом законодавства більш пізнього часу. Зокрема, це стосується встановлення найвищої міри покарання — віддавання на поталу (ноток і розграблєніє), дикої віри — віри за чужу провину (ст. 48), введення грошової кари за вбивство представника молодшої княжої дружини (ст. 11) або ремісника (ст. 15), звільнення від сплати віри (ст. 18—20), випробування залізом або водою (ст. 21—22), відповідальності хазяїна за крадіжку, здійснену холопом (ст. 46) та ін. Деякі статті “Короткої Правди” повторюються у другій частині “Розширеної Правди”: про можливість вбити холопа, якщо останній вдарить вільного громадянина, або отримати за це від його хазяїна грошове відшкодування; про кару за висмикування вусів чи бороди; про порушення межових знаків; про підпалення княжої борті; про крадіжку птиці, сіна, човна; про заборону знущання над смердом без княжого дозволу.

“Розширена Правда” в цілому і Устав Володимира Мономаха зокрема набагато ширше регулювали коло суспільних відносин, ніж попередні пам’ятки правової культури Київської Русі. Тут вже закладені не лише норми цивільного, процесуального і кримінального, а й сімейного, шлюбного, спадкоємного, опікунського та інших галузей права, її непересічне значення полягає ще й в тому, що вона викопувала немовби “миротворчу” функцію між різними суспільними верствами в державі. Пом’якшувалося правове становище закупів, обмежувалося свавілля з боку їхніх хазяїв. Віднині закупам дозволялося вирушати на пошуки грошей для повернення боргу, оскаржувати дії свого хазяїна. Останній вже не мав права продати закупа у холопи, але за крадіжку або втечу від власника закуп все ж перетворювався на холопа. Закуп не повинен був відшкодовувати хазяйського коня, коли той загинув під час роботи на полі або був викрадений з хазяйської стайні.

Устав Володимира започаткував перші кроки щодо визначення правового статусу жінки. За її вбивство, як і раніше, сплачували лише половину віри у випадку, коли вона визнавалася винною, а за вбивство дружини, не винної перед чоловіком, накладалось повне покарання. Заборонялось також вбивати холопа “без вини”. І взагалі статус холопа швидше наближався до статусу залежкого селянина, що свідчило про важливі суспільні зрушення в Київському князівстві.

Третя велика група пам’яток права і законодавства Давньоруської держави — це княжі устави і уставні грамоти. Найвидатніші з них — Устави Володимира Святославича і Ярослава Володимировича. Дослідники називають їх і церковними уставами, тому що вони призначалися переважно для встановлення правових основ взаємовідносин держави і церкви, світської і церковної влад, правового статусу духовенства і юрисдикції руської церкви.

Устав Володимира Великого з’явився у науковому обігу завдяки Г. Міллеру в 1775 р., але за “віком” він старший за “Найдавнішу Правду”, тому що виник після хрещення Русі наприкінці X ст. Приблизно у 995—996 рр. Володимир видав грамоту, якою визнавав право церкви на застосування норм церковного законодавства, виділив десятину церкви Богородиці, чим і заклав основи церковної юрисдикції. Ще за життя Володимира разом із заснуванням єпископських кафедр грамоту було перероблено на ранній Устав, текст якого складався, доповнювався і розвивався протягом XI— XII ст. До нас дійшли понад 200 списків Уставу в семи редакціях, з яких найстарші (XII—XIII ст.) — Оленівська і Синодальна.

Розглядуваний документ фіксує факт хрещення Русі, віддзеркалює договірні відносини між княжою і церковною владою, визначає місце церковної організації у Київській державі, віддає їй десяту частину земель, надходжень від княжих торговельних, судових зборів і мита, врожаю та приплоду домашніх тварин і птиці, звільняє духовенство і підлеглих йому церковних людей (Ігуменів, ігумень, попів, попадю, поповичів, ченців, дияконів, проскурників, попомарів, калік тощо) від світського судочинства, тобто надає їм судовий імунітет, забороняє княжим дітям, родичам і службовцям втручатись у церковні справи, встановлює обсяг юрисдикції церкви. Зокрема, до компетенції церковних судів віддавалися всі справи про розлучення, про порушення подружньої вірності, про викрадення дівчини або чужої дружини, про зґвалтування, про майнові спори між чоловіком і дружиною, про укладання шлюбних відносин між родичами та свояками, про чаклунство, про спадкоємство братів, про лайливу образу особистості, про церковні крадіжки, про розриття могил, нищення хрестів і навіть покусання один одного під час бійки або сварки. Міри покарання, як правило, в Уставі не визначались. Якщо та чи інша справа торкалась інтересів і церковних і княжих людей, то її розглядав спільний суд. Багато правових норм Уставу виходили з біблійних заповідей, Еклоги — візантійського законодавчого зводу VIII ст., “Закону Судного людем” — південнослов’янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зводу законів IX ст., П’ятикнижжя Мойсея та деяких інших пам’яток світової правової культури.

Устав князя Ярослава про церковні суди відкрито В. Крестиніним на чотири роки раніше за Устав Володимира. Згодом до наукового обігу було введено майже 60 списків Короткої редакції Уставу Ярослава, близько 20 списків його Розширеної редакції. Щодо Короткої редакції, то найповнішим вважається список першої чверті XVI ст., а Розширеної редакції — список Основного ізводу першої половини XVI ст. та список Іпатіївського ізводу того ж самого часу.

Устав Ярослава Мудрого — це другий етап письмового оформлення правового становища давньоруської церкви. Складений він був великим князем і митрополитом Іларіоном між 1051 і 1054 рр. При цьому грецький номоканон, по суті, був відкинутий. Більш того, Устав у багатьох місцях суперечить візантійському церковному праву, віддає до компетенції церковної юрисдикції справи, які у Візантії належали світським судам і споріднюється з правовою системою Київської Русі, що складалася на той час.

Проголошуючи незалежність церковного і княжого судів і посилаючись на правонаступництво з Уставом Володимира, розглядувана пам’ятка правової культури Київської Русі вміщує систему правових норм, які регулюють порядок укладання шлюбу і шлюбних відносин, стосунків церковної влади з зовнішнім світом, відомчі серединні взаємовідносини у церкві, правовий статус її служителів, закріплює її привілеї.

Устав Ярослава Мудрого спрямований проти язичницьких шлюбних звичаїв викрадення дівчини з метою укладання шлюбу, передбачає суворі грошові покарання за зґвалтування жінок (залежно від станової групи: від 30 гривень за простолюдинів до 1,6 кг золота за аристократок-бояринь), забороняє розірвання шлюбу без провини з боку однієї з його сторін або самовільне припинення шлюбних стосунків, встановлює санкції за народження позашлюбної дитини, за позашлюбні статеві стосунки взагалі, за статеві стосунки у колі кровних родичів, духовної рідні, свояків з іновірцями, двожонство, блуд з черничкою, скотолозтво, побиття жінкою чоловіка, бійку між жінками, образу чужої жінки наклепом або побиттям, непідкорення батьківській волі тощо. Окремі статті Уставу вміщували вказівки на злочин дії ченців, попів та попівн (блуд, пияцтво, порушення меж своїх приходів при виконанні обрядів, зв’язок з іновірцями або відлученими від церкви, самовільний розстриг). Відлучення від церкви і прокляття загрожувало тому, хто втручатиметься в справи церковних судів. Вважалося злочином і підлягало церковному суду споживання кінського і ведмежого м’яса, а також м’яса задушених (а не зарізаних) тварин і птиць.

Аналіз процесу становлення і змісту пам’яток права і законодавства Київської Русі приводить до таких висновків і узагальнень.

Наші пращури взагалі, а батьки-засновники української державності зокрема, виявилися фундаторами, володарями і носіями найвищої правової культури, яка ґрунтувалася на первісних звичаях предків і поступово, разом із становленням держави, трансформувалась у норми звичаєвого права, а згодом і у систему правових норм, що складалася з санкціонованих державними структурами тих самих звичаїв. Спочатку діяла додержавна, усна форма звичаєвого права. Потім частина його норм формалізувалась у письмовому вигляді, більшість з джерел якого для нащадків втрачено. Завдяки українським літописцям XI—XII ст. ми можемо вивчати скарбницю стародавньої національної правової думки, що віддзеркалюється у договорах Русі з Візантією, “Руській Правді”, церковних уставах, княжих уставних грамотах та деяких інших першоджерелах.

Ці акти створювались на вітчизняному ґрунті і стали втіленням найвизначніших моральних традицій мешканців Наддніпрянщини — українсько-руських племен, їх державотворення, що у IX—XI ст. сприяли формуванню і ефективному розвитку великої державної системи — Київська Русь, найкращі підвалини якої згодом успадкував ще один значний державний комплекс на Галичині і Волині. Ці акти увібрали в себе найвищі досягнення світової правової думки, насамперед давньогрецького, римського, німецького і скандинавського права. ЦІ акти свідчать про впливовий міжнародний авторитет Київської Русі, її соціально-економічний і духовний рівень, у них започатковуються першовитоки міжнародного приватного права, а самі по собі норми русько-візантійських договорів набагато випереджають існуюче на той час західноєвропейське міжнародне право. Ці акти відображають глибину, динамічність і наступність національної правової думки: кожен з них усотував досягнення попереднього періоду і давав подальший поштовх розвитку правового мислення прийдешніх поколінь.

Глибоке знання змісту “Правди Ярослава” та інших пам’яток правової культури України, їх витоків, історії становлення має непересічне значення не лише у пізнавально-освітньому плані. Воно висвітлює процеси зміцнення Київської Русі, причини її занепаду, тобто дає уроки позитивного і негативного досвіду для врахування в сучасній розбудові національної державності України. Ось чому постає завдання невідкладного перевидання всіх текстів і юридичних документів Київської держави з науково-довідковим апаратом, вільним від ідеологічних нашарувань.

Джерело

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов’язкові поля позначені ( * )