Cекретар парткомісії
«Росіяни помиляються, коли думають, що знають український народ. Вони навіть не підозрюють, що на дні душі кожного думаючого й недурного українця спить Дорошенко, Виговський й Мазепа. Й прокинеться, коли настане слушний час».
Микола Костомаров
Розкажу вам історію зі свого життя
Я навчався у військово-політичному училищі в Ленінграді, і коли у 1985 році вступав у партію, то заповнював анкету.
Там була графа: національність.
Пишу: украінец.
Далі: родной язик.
Пишу: украінскій
Какімі язикамі народов СССР владєєтє?
Пишу: русскім.
Здаю анкету, і через тиждень викликають мене до особіста училища.
(«Особіст» – начальник Особливого відділу училища (контррозвідник), представник Комітету державної безпеки)
– У вас єсть родствєннікі на Западной Украінє?
– Нєт. Всє родствєннікі проживают на востокє Украіни – в Харьковской і Чєрніговской областях.
– Но ви жє із Вінніци?
– Да. Ми пєрєєхалі туда в 1967 году, когда отца послє окончанія Харьковского інститута інжєнєров ж/д транспорта направілі в Вінніцу по распрєдєлєнію.
– А почєму жє тогда пісьма домой ви пішєтє на укрАінском язикє?
Взагалі нас попереджали, що листи, які ми пишемо додому, переглядаються особістами.
Але, відверто кажучи, я не сприймав це серйозно, бо вважав, що таким чином наші командири просто не хотіли, щоб ми щось погане писали про них своїм рідним.
А тепер виявляється, що нам казали правду!
Я на мить замислився, а потім дивлячись прямо в очі особисту, відповів:
– Ето чтоби нє забить родной язик, когда поєду в отпуск.
– А что, развє в Вінніце сейчас єщьо кто-то говоріт по-укрАінскі? Странно…
Отримавши ствердну відповідь, він розчаровано покрутив головою, і почав розпитувати мене про всіх родичів до п’ятого коліна.
Дізнання зупинилось лише тоді, коли з’ясувалось, що на Правобережній Україні у мене є лише могила діда – червоноармійця Реви Данила Онисимовича, який загинув 7 вересня 1944 року, і був похований в селі Радехів Любомльського району Волинської області.
І як на зло – жодного бандерівця в родині!
Особіст відклав свої папери і роздратовано сказав:
– Ладно. Пусть вамі займьотся політотдєл. Ідітє.
Я вийшов від нього, і не встиг зайти в казарму, як днєвальний повідомив, що мене викликає до себе секретар парткомісії при політвідділі училища полковник Ємельяненко Іван Олександрович.
Це була погана новина.
Мені стало зле.
От кого-кого, а Ємельяненка боялись всі.
Він був страшніший за особіста.
Бо якщо полковник Ємельяненко розпочне партійне розслідування, то цілком може виявитися, що підозрювана особа є замаскованим троцькістом-зіновʼєвцем-бухарінцем, який дивом уникнув покарання в 30-х роках або, на худий кінець, своєчасно не виявленим у 50-х роках учасником антипартійної групи Молотова-Малєнкова-Кагановича.
Який примкнув до цих негідників разом із Шепіловим.
Щонайменше результат розслідування закінчувався суворою доганою з занесенням в особову справу (якщо поталанить), а часто-густо – виключенням з партії!
І хоча я ще не був членом партії, мої перспективи потрапити до передових лав будівників комунізму стрімко наближались до нуля.
Що мало наслідком відрахування з училища.
Поки я стояв і слухав днєвального, із кабінету вийшов командир батареї капітан Моісеєв на псевдо «Гнус», і з цікавістю почав оглядати мене з голови до ніг.
– Ну что, товаріщ курсант, доігралісь?
Я стояв і мовчав, бо не міг второпати до чого я «доігрався».
– Сєйчас компєтєнтниє органи разбєрутся с вамі. А заодно вияснят, какім образом в політічєском учіліщє оказался бєндєровєц!
І він подивився на мене так, начебто мене ястребки щойно витягли з криївки.
Я розгублено мовчав.
А Моісеєв, переможно глянувши на мене, сказав:
– Ідітє-ідітє. Полковнік Ємєльянєнко бистро вам мозгі вправіт!
Я поплівся до політвідділу, як теля на м’ясокомбінат.
І хоча намагався йти якомога повільніше, дорога швидко закінчилася.
Постукав у двері, а коли вони відчинились, запитав:
– Разрєшітє войті?
Ємельяненко кивнув.
– Товаріщ полковнік! Курсант Рева по вашєму пріказанію прібил!
Ємельяненко нічого не відповів.
Він повернувся до сейфа, і мовчки почав його відкривати.
«Напевно зараз дістане мою особову справу з компроматом» – подумав я.
І почав гарячково згадувати всі свої зальоти за останній рік.
На моє здивування Ємельяненко дістав не папку з компроматом, а…
ПЛЯШКУ З КОНЬЯКОМ!
Це був грім серед ясного неба!
В країні повним ходом йде антиалкогольна кампанія, а секретар парткомісії військово-політичного училища на робочому місці збирається розпивати коньяк!
Тим часом полковник налив собі 50 г у стаканчик і, не зважаючи на моє здивування, випив його до дна.
– Ну, тепер ти все зрозумів? – з усмішкою запитав він мене…
УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ!
Я був шокований вдруге, і тільки пробелькотів:
– Що саме?
– Не второпав одразу? Так ти ж, наче, відмінник – знову посміхнувся Ємельяненко, заїдаючи випите скибкою лимону.
Він перевернув папку, що лежала на його столі і на ній я побачив напис:
ЛІЧНОЄ ДЄЛО.
І нижче: курсант РЄВА АНДРЄЙ АЛЄКСЄЄВІЧ.
У мене всередині все захололо…
Полковник розгорнув папку, дістав мою анкету, одягнув окуляри, ще раз пробігся по тексту, а потім підняв на мене очі і запитав:
– Ти навіщо ЦЕ написав?
– Що саме? – перепитав я вдруге.
Ємельяненко посміхнувся.
– Національность – украінєц, родной язик – украінскій, какімі язикамі народов СССР владєєтє – русскім – зачитав він мої відповіді.
–
Так я просто відповів на запитання анкети… – спробував пояснити я.
– Просто відповів на запитання анкети… – повторив за мною полковник. Його обличчя стало серйозним. – Тебе хтось за язика тягнув?
Я розгубився, бо не знав що відповісти. Але зібрався з духом і запитав:
– А що тут не так?
– А що тут не так? – знову повторив Ємельяненко з іронією. – Та тут все не так! Не розумієш? Чи прикидаєшся?
Я мовчав і дивився на секретаря парткомісії.
Він також мовчав і дивився прямо мені в очі.
Пауза затяглася.
Іван Олександрович знову почав перебирати папери в моїй особовій справі, витягнув якийсь листок, пробіг його очима і посміхнувся.
– То ти у нас бандерівець? – знову іронічно запитав секретар парткомісії.
Мені аж дух перехопило:
– Ні, я не бандерівець! – обурився я.
– Не бандерівець? – перепитав мене полковник. – А ось особіст вважає інакше. Що скажеш?
І він знову подивився мені прямо в очі.
Я знову розгубився, але швидко взяв себе в руки і твердо відповів:
– Я не знаю на підставі чого наш особіст зробив такий висновок. Я не поділяю політичних поглядів Степана Бандери.
– Не поділяєш? – знову зіронізував Ємельяненко. – Тоді я тебе вдруге запитую: ти навіщо це написав?
І він знову підняв мою анкету.
Мене охопила злість.
– Товаришу полковнику! А хіба визнання себе українцем і своєї рідної мови є ознакою належності до Степана Бандери?
– Та-а-ак… – задумливо сказав секретар парткомісії. – Он як все запущено…
Він замовк, кладучи мою анкету в особову справу, а після цього запитав:
– Ти на якому курсі навчаєшся? На третьому?
– Так точно! – відповів я.
– І до цього часу не збагнув суть ленінської національної політики? – суворо дивлячись на мене запитав полковник. – Гаразд. Будемо заповнювати пробіли у навчанні.
Полковник замовк, наливаючи собі коньяк у стаканчик.
Він знову випив його залпом, а після того серйозно поглянувши на мене, запитав:
– Ти тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з росією вивчав?
– Так точно! – знову відповів я.
Обличчя полковника знову набуло іронічного виразу.
– От скажи мені, курсант Рева, а за що боровся Богдан Хмельницький? Як там написано в керівних партійних документах? – прожовуючи скибку лимона запитав мене секретар парткомісії.
– Богдан Хмельницький боровся за здійснення віковічного прагнення українського народу до возз’єднання з російським народом – завчено відповів я.
– Ось бачиш – весело сказав полковник. – За ВОЗЗ’ЄДНАННЯ! Уловлюєш? Три народи: росіяни, українці і білоруси походять із одного кореня – давньоруського. А потім їх розділили польські пани. Зіпсували, можна сказати. Але український і білоруський народ, навіть живучи в польській неволі, тим не менше МРІЯЛИ! Ти чуєш? МРІЯЛИ! Про ВОЗЗ’ЄДНАННЯ з братнім російським народом! І Богдан Хмельницький цю віковічну мрію здійснив. І що тепер залишається? ПОВЕРНУТИСЯ ДО СПІЛЬНОГО КОРЕНЯ. Як саме? Усунути все те, що нас роз’єднує. А що сьогодні нас найбільше роз’єднує? Правильно: мова. Це – головний пережиток минулого, який нагадує про часи розділення.
Полковник знову замовк, вочевидь оцінюючи, яке враження склали на мене його слова.
– У мене до тебе ще одне запитання… – секретар парткомісії хитро подивився на мене. – А за що боровся Степан Бандера?
– За Самостійну Україну – невпевнено відповів я.
– А що це означає на практиці? – запитав Ємельяненко. І сам же відповів – На практиці це означає, що він боровся за те, щоб український і російський народи залишалися розділеними! Це означає, що він був проти ВОЗЗ’ЄДНАННЯ українського народу з російським. ОСЬ ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ!
– Але ж українці на сьогоднішній день існують, навіть в паспорті графа є з такою національністю. І школи з українською мовою навчання. І Українська Радянська Соціалістична Республіка… – почав заперечувати я.
– Ну так пережитки минулого не можна викорінити одразу – пояснив секретар парткомісії. – Ми ж, до прикладу, не можемо одразу перестрибнути із капіталізму в комунізм. Потрібен ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД. В який ми і живемо. Соціалізм називається. Чув про таке?
– Так точно, чув!
– Ну ось так само і в національному питанні. Ми знаходимось в перехідному періоді. Викорінюємо пережитки минулого, які нав’язали нашим предкам польські пани. В тому числі українську мову. Возз’єднуємось з братнім русскім народом. А ось Степан Бандера – проти. Не хоче возз’єднуватись.
– А як же грузини, вірмени, молдовани, узбеки? – не здавався я. – Чому їм ніхто не дорікає за рідну мову?
– Ну ти дивак! – розсміявся Ємельяненко. – Всі перераховані тобою народи свого часу ПРИ–Є–ДНА–ЛИ–СЯ до росії! Добровільно, зауваж. За власним бажанням, так би мовити. Відчуваєш різницю між словами ПРИЄДНАТИСЯ і ВОЗЗ’ЄДНАТИСЯ? Отож! Але вони з самого початку не були розділеним народом, як українці з росіянами. Тому ніхто зараз і не говорить про возз’єднання. Покищо.
І секретар парткомісії змовницьки підморгнув мені.
А потім, після паузи, знову подивився на мене і прямо запитав:
– Ну, а ти, курсант Рева, ти на чиєму боці? Ти хочеш возз’єднуватися з братнім російським народом?
Я мовчав.
– Мовчиш? – перепитав Ємельяненко. – Правильно робиш. Бо ти уже відповів на це запитання. Не вважаєш русскій язик рідним. І цим сказано все.
Він знову взяв до рук доповідну особіста, пробігся по ній, і виніс остаточний вердикт:
– Та і особіст зазначає, що листи додому ти також пишеш українською мовою. Отже, ВОЗЗ’ЄДНУВАТИСЬ ти не хочеш. То хто ти є насправді? Правильно – БАНДЕРІВЕЦЬ!
Я був просто роздавлений логікою Ємельяненка, і не знав що відповісти.
Я вперше зрозумів, що з точки зору ленінської національної політики я і справді є… БАНДЕРІВЦЕМ!
Правий був капітан Моісеєв.
Я таки доігрався.
І тепер мені світить лише відрахування з училища.
Але в цей момент я раптом відчув якесь полегшення.
Неначе щось просвітліло в моїй голові, і я з викликом запитав:
– Ну якщо поняття українець тотожне поняттю бандерівець, то що тоді ми всі – українці робимо в училищі? І Ви в тому числі, розмовляючи зі мною українською мовою?
Усмішка зійшла з обличчя секретаря парткомісії.
Він з цікавістю подивився на мене і спокійно відповів:
– Що попові можна, те дякові – зась!
Іван Олександрович зняв окуляри, відклав їх убік, даючи зрозуміти, що дискусію закінчено, і суворо запитав:
– То ти справді до цих пір не зрозумів, що ми для них – НІХТО?
Очі полковника налились кров’ю.
– Що ми для них мазепинці, петлюрівці, бандерівці і ще чорт зна хто, якщо не кажемо, що ми такі, як вони! – стукнувши по столу кулаком випалив Ємельяненко.
Я мовчав…
Полковник налив собі ще коньяку, і знову випив його залпом.
Прожувавши ще одну скибку лимону, Ємельяненко поглянув на мене і, заспокоївшись, сказав:
– Це добре, хлопче, що ти пам’ятаєш, хто ти є. Але тримай це глибоко. Бо вони тебе зʼїдять.
Сказати, що я був приголомшений – це нічого не сказати.
Побачивши моє сум’яття, полковник махнув рукою:
– Гаразд, можеш йти. Нічого не бійся. Все буде добре. Але пам’ятай, що я тобі сказав.
В партію мене таки прийняли, і на парткомісії не задали жодного запитання.
P.S. І особіста на засіданні парткомісії теж не було…
