Proect Contro
Ви тут:  / Цікаве / Чому окупанти не вимовляють “паляниці”

Чому окупанти не вимовляють “паляниці”

На війні мова – це легкий і швидкий спосіб відрізнити свого від чужого

І це правило діє навіть в умовах нинішньої війни, попри всю генетичну спорідненість української та російської мов і той факт, що чимало українців, ба навіть наших захисників, досі послуговуються в побуті останньою. Чому ж такі прості для нас слова, як “паляниця”, “Укрзалізниця” й “нісенітниця” стають між нами та окупантами нездоланним “порєбріком”? Чи існує легендарно-мематична російськомовна щелепа”? Що про це говорить наука і які інші приклади таких вододілів нам пропонує історія? Про все це — нижче.

Найперше — визначимося з термінологією: для таких міжмовних паролів, як “паляниця”, є спеціальний термін – “шибóлет”. А першим шиболетом був… не повірите, “шиболет”! Це слово походить зі Старого Завіту, а саме з Книги Суддів. Справа в тому, що в галаадському діалекті староєврейської мови був звук /ш/, а в діалекті племені Єфрема – не було. Тому коли двоє цих племен Ізраїля і, відповідно, носіїв діалектів між собою воювали, Їфтах, який очолював Галаад, наказав зайняти всі переправи через Йордан. Далі цитую:

“І сталося, коли говорили Єфремові втікачі: “Нехай я перейду”, то ґілеадські люди йому говорили: “Чи ти єфремівець?” Той казав: “Ні”. І казали йому: “Скажи-но шібболет”. А той казав: “Сібболет”, бо не міг вимовити так. І хапали його, і різали при йорданськім переході. І впало того часу в Єфрема сорок і дві тисячі”. (Суд. 12:5-6. Пер. І. Огієнка)

Ну, можливо біблійські цифри дещо перебільшені, але за офіційною статистикою Генштабу, окупантських військ разом із пораненими впало вже значно більше. Звісно, далеко не всі вони — диверсанти, викриті за допомогою “паляниці”… Але це вже деталі. Росіяни, хай то диверсанти, танкісти чи Тікток-війська, однаково мають проблеми з паляницею. Але чому?

Щоб розгадати секрет паляниці, треба поглянути, як узагалі ми засвоюємо фонетику – тобто звуки – рідної мови. Можливо, для когось це буде розчаруванням, але анатомія не відіграє в цьому жодної ролі. Так, жодної “російськомовної щелепи” не існує. Усі люди народжуються зі здатністю до засвоєння мови. Тобто мозок кожної людини (принаймні якщо він повносправний і здоровий) та її артикуляційний апарат мають усі задатки для того, щоб немовля через комунікацію з батьками з часом перетворилося на… мовля – тобто навчилося використовувати певну людську мову (або й не одну) для спілкування.

Не те щоб у мозку є якісь передустановлені граматичні схеми, як стверджував Ноам Чомскі – тут він перемудрив, але ми, як і багато інших тварин, генетично налаштовані на комунікацію, а людський мозок достатньо складний, щоб ця комунікація була мовною. Люди — взагалі дуже вправні комуніканти. Наприклад, Роберт Сапольскі у своїх лекціях розповідає про одне дивовижне дослідження. Річ у тім, що щурі спілкуються між собою ультразвуковими попискуваннями. Коли у їхню ДНК вживили людську модифікацію одного з генів, які відповідають за комунікацію, їхнє “спілкування” стало значно складнішим і різноманітнішим.

Отже, дитина апріорі здатна опанувати мову. А от яку саме вона засвоїть – залежить виключно від того, носії якої мови її виховують. Незалежно від генетики, етнічного походження дитини тощо. Що ж до фонетики, то немовля народжується зі здатністю вимовляти всі можливі звуки всіх мов, які тільки існують на землі. Його нейрони гнучкі, а м’язи, задіяні в артикуляції звуків, легко натреновуються. От тільки з часом частина цих звуків починає відпадати. Адже нейронні зв’язки з віком формуються все повільніше, стають усе менш гнучкими, тому закріплюються тільки ті звуки, які дитина регулярно чує і тренується вимовляти. (Якщо вас цікавить ця тема, більше інформації можна почерпнути з таких книжок, як “Походження мови” Дена Еверетта, “Правила розвитку мозку дитини” Джона Медіни, “Як ми вчимося” Станісласа Деана — усі вони перекладені українською).

До речі, якщо дитина взагалі не чує людської мови, бо, наприклад, росте серед тварин у диких умовах – то з певного віку зовсім втрачає здатність повноцінно її засвоїти – таких дітей називають дітьми-мауглі.

Але більшість дітей, слава богу, ростуть серед людей (або, як у випадку наших північних сусідів, серед зомбі) і мову чи мови свого середовища таки засвоюють разом із певним набором притаманних цим мовам звуків. І ось тут і полягає корінь усіх проблем росіян із паляницею та іншими словами на -ця… В російській мові просто немає м’якого звука “ць”. В українській мові є і твердий “ц”, і м’який “ць”, а в російській – тільки твердий. Того, наприклад, у нас цяцьки, а в них цацки, у нас молодець, а у них — молодец, і, відповідно, все, що в нас закінчується на -ця, в них перетворюється на -ца.

Далі все просто: російські діти засвоюють ті звуки, які в їхній мові є, і не засвоюють тих, яких нема. А коли дорослішають, то перестають не те що не вимовляти, а навіть і чути те, чого немає в їхній мові (або принаймні в тих мовах, з якими вони активно взаємодіяли в дитинстві). Натомість українські діти, навіть ті, що ростуть у російськомовній родині, все одно постійно чують українську мову і час від часу її використовують, наприклад, у школі, тому навіть російськомовні в побуті українці взагалі спокійно проходять випробування паляницею.


Подібне вибіркове засвоєння звуків, звичайно, стається з усіма на світі: японці, наприклад, не те що плутають “р” і “л”, а взагалі не чують різниці. Або ми, коли вчимо французьку, спершу не розуміємо різниці між відкритим /œ/ і закритим /е/. А якщо в теорії й розуміємо, то в потоці мовлення просто не встигаємо розрізнити або правильно вимовити. Лише усвідомлене навчання й відпрацьовування здатне виправити цю проблему.

Зрештою, якщо навіть питомо російський мовець вчитиме нашу мову, то має шанс навчитися вимовляти цей звук. Адже люди здатні і в дорослому віці вивчити іноземну мову і навіть до певної межі позбутись акценту – шляхом звичайного тренування мозку і артикуляційного апарату.

Але з паляницею є ще одна проблема. Навіть якщо ворожий диверсант здолає підступний м’який “ць”, залишається ще швидке чергування твердих і м’яких приголосних. Спробуйте повільно вимовити: “па-ля-ни-ця”. Відчуваєте? На складі “ни” ваш язик опускається, а на “ця” його треба швиденько підняти назад. Язик має зробити такий собі кульбітик, якого немає, якщо наступний приголосний — /ц/ — твердий, і який неможливо швидко провернути без належного тренування. І навіть якщо людина просто як папуга завчила слово “паляниця”, то легко може викрити себе на іншому схожому слові (нісенітниця, Укрзалізниця і так далі). Ну, а тим паче перевірку шиболетом нереально пройти без належної підготовки. І з цією проблемою люди стикалися в багатьох країнах у різні часи.

До прикладу, вже згадані проблеми японців із “л” і “р” використовували американці в Тихоокеанському театрі воєнних дій під час Другої світової війни. Паролем слугувало сленгове слово “lollapalooza”, яке означає щось вражаюче або дуже круте. Коли японські шпигуни наближалися до ворожих позицій, видаючи себе за американських чи філіппінських військових, вартові просили їх сказати “лаллапалуза”, а почувши “рара…” часто відкривали вогонь, навіть не дослухавши.

Шиболети можуть базуватися не лише на звуках, а й на лексичних особливостях мов і діалектів. Наприклад, у Першій світовій полонені ельзасці користувалися особливим становищем у французькому полоні, і чимало німецьких бранців хотіли зійти за уродженців Ельзасу. А французи показували їм парасольку і питали, що це таке. Шваби відповідали “Regenschirm”, баварці – просто “Schirm”, і тільки справжні ельзасці використовували слово “barabli”, перекручене французьке “parapluie”.

Більше того, шиболети бувають не тільки мовні, а й культурні. Наприклад, 2013 року під час повстання на Філіппінах переважно християнські війська намагалися виявити заколотників, вимагаючи прочитати “Отче Наш”. Щоправда, працювало це не дуже добре, бо далеко не всі мусульмани брали участь у заворушеннях.

Так, між іншим, важлива деталь: шиболети не завжди працюють так, як задумано. Наприклад, 1923 року після землетрусу в Канто, що в Японії, почали ширитися чутки, ніби корейці, які живуть у країні, мародерять, отруюють криниці й влаштовують підпали. Японці, переважно в Токіо, почали організовуватися в загони “самооборони” й просто вбивати всіх, хто якось не так вимовляв звуки /g/ у таких словосполученнях, як “15 円” (“15 єн”) або “50 銭» (“50 сен”). Мало того, що корейці переважно ні в чому не були винні, так ще й під роздачу потрапили також китайці, рюкюсці та навіть власне японці з інших регіонів, які говорили з інакшим акцентом.

З іншого боку, шиболетів може бути недостатньо для виявлення ворога: наприклад, за цю гарячу фазу війни з Росією ми побачили чимало зрадників і серед самих українців, які зі словом «паляниця» не мають жодних проблем.

Окрім воєн і всіляких заворушень, шиболети слугують і цілком мирним цілям. Це можуть бути такі собі фразочки-паролі, які допомагають непомітно для непосвячених ідентифікувати тих, хто належить до твоєї соціальної групи. Наприклад, в Америці члени груп анонімних алкоголіків можуть упізнати своїх, не спалившись перед “чужими”, назвавши себе “другом Білла В.” — тобто Вільяма Ґріффіта Вілсона, засновника цих самих груп.

У середині ХХ століття члени ЛГБТ-спільноти впізнавали одне одного, називаючи себе “другом Дороті” — за іменем головної героїні “Чарівника країни Оз”. Зокрема це стосувалося солдатів-геїв під час Другої світової війни. Чому Дороті? Найімовірніше, це пов’язано з акторкою Джуді Ґарленд, що зіграла її у фільмі-мюзиклі 1939 року. Вона була справжнім кумиром ЛГБТ-спільноти.

Деякі автори вказують також на таке явище, як соціальні шиболети. Якщо ви читали книгу “Спостерігаючи за англійцями” Кейт Фокс, то знаєте, як англійці повернуті на класовості. Благо, там ніхто вас не вб’є, якщо замість spectacles ви скажете glasses (і те, і те – “окуляри”), замість sofa – settee або couch (“диван”), а замість napkin – serviette (серветка). Проте якщо ваш співрозмовник належить до вищих класів, а ви дозволите собі таке ляпнути, все з вами буде зрозуміло.

Окрім соціально маркованих слів, англійськими соціальними шиболетами можна також вважати власні назви, які прочитають правильно лише освічені люди. Це, наприклад, прізвище автора відомого щоденника XVII століття: Samuel Pepys, або ж Семюела… ні, не Пепіса і не Піпіса, а Піпса. Якщо ви не зорієнтувалися, як це правильно читається, то не переживайте, бо багато самих англійців теж цього не знають.

Такі явища, як шиболети, вкотре доводять, що мова — ще й як на часі, один із тих маркерів, які не дають ворогу жодного шансу ототожнити нас із ним у безликий “адіннарот”. Тож плекаймо й бережімо її!

Джерело

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов’язкові поля позначені ( * )

Александр Сычёк — Русский военный корабль, иди на хуй!

Александр Сычёк — Русский военный корабль, иди на хуй!

Люди, что даже перед лицом смерти готовы слать псов циничного путинского режима на хуй - вызывают восхищение и гордость
Что американцы думают об антиолигархическом законе Зеленского

Что американцы думают об антиолигархическом законе Зеленского

США устали наблюдать, как Зеленский и его миньоны плодят в Украине коррупцию чудовищных объемов и активно помогают обогащению Коломойского